Віктор Данищук по праву належить до сучасних футбольних корифеїв прикарпатського краю, тож із нагоди Всесвітнього дня футболу, що його відзначено вчора, вміщуємо саме його розлоге і дуже цікаве інтерв’ю, котре рік тому він дав колегам газети «Матч». Між іншим, цьогоріч, виступаючи за ФК «Перегінське», Віктор став володарем кубка Івано-Франківщини. Деякі світлини sport.if.ua з фінального матчу ми й використали в цій публікації (Данищук – №15).

Ігор КОСТЮК, газета «Матч» (match-rv.at.ua)
Нехай Віктор Данищук не належить до категорії тих гравців, яких прийнято називати провідними. Він, радше, робоча конячка – виконавець, котрий наче не перебуває на видноті постійно, але завжди намагається перебувати в епіцентрі подій – у тій точці поля, де зараз найгарячіше, там, де його допомога конче потрібна. На перший погляд, він наче непомітний, проте одразу зауважуєш його відсутність на полі. Тільки тоді по-справжньому розумієш цінність і важливість цього виконавця для колективу.
Завжди дивувався, звідкіля у цього тендітного за футбольними мірками, на перший погляд, хлопця стільки нестримної енергії та витривалості, сили та швидкості і, якщо хочете, мудрості. Його ігрова працелюбність, жага боротьби і зарядженість на неї, непоступливість завжди були в пошані в істинних поціновувачів футболу.
І хоча доля, в тому числі й футбольна, не завжди була прихильною до нього, щоразу випробовуючи на міцність, він рук не опускає, щоразу долаючи життєві негаразди, перемагаючи себе, обставини і суперників, адже до цього його найперше зобов’язує горде ім’я – Віктор, що в перекладі з латинської означає не що інше, як переможець.
Готуючи до друку цей матеріал, зайвий раз переконався, що є велика частка правди якраз у тому, що, власне, ім’я багато в чому визначає земний шлях людини, її планиду, відповідає характеру, формує його, наділяє власника різноманітними неповторними рисами та чеснотами…

— Я з раннього дитинства мріяв грати у футбол, — зізнається наш гість і співрозмовник, відомий не лише у нашому краї, а й за його межами футболіст Віктор Данищук. — Змалечку був просто захоплений цією грою. І хоча в нашій сім’ї спортом до того часу ніхто не займався, а футболом і поготів, я виявився наполегливим. На моє прохання старший брат відвів мене, десятирічного, до футбольної секції. Спершу я нетривалий час займався у ДЮСШ «Прикарпаття», згодом чотири місяці у новоствореному Віктором Поптаничем ДЮФК «Галичина». Після цього були ДЮСШ №3 та футбольний інтернат при ВПУ №21. Саме звідти і розпочався мій шлях у серйозний футбол.
— Першою твоєю командою стала…
— Юнацька команда івано-франківського «Автоливмашу», кольори якої в обласному чемпіонаті захищали ми, студенти-футболісти ВПУ №21. За фахом я, до речі, слюсар-зварювальник (усміхається). Пізніше мене стали залучати до ігор у складі дорослої команди. Тоді мені якраз виповнилося сімнадцять.
— Однак, незабаром ти змінив колектив. Чому?
— У 18 років вже починаєш задумуватися над тим, чим заробляти на життя і в який спосіб. Поволі став розуміти, що без футболу не залишуся. А оскільки з грошима в автоливмашівців на ту пору було сутужно, я за порадою відомого в області футболіста Миколи Вітовського згодився захищати кольори надвірнянського «Бескида».
— Чим запам’ятався тобі той відрізок у кар’єрі?
— За надвірнянців я відіграв чотири сезони. За той час я, мабуть, остаточно сформувався як гравець, багато чому навчився у футболі, зарекомендував себе, нехай і на обласному рівні. Проте серйозних успіхів, на які сподівався з командою, не досяг. Особливими турнірними здобутками загалом непогана, самобутня надвірнянська дружина за час, коли я там грав, похвалитися не могла. Одного разу «Бескид» був четвертим у чемпіонаті, а 2002-го, у фіналі кубка області поступився гвіздецькій «Дельті» в серії пенальті.
— Хто і коли саме визначив твоє ігрове амплуа?
— Мабуть, як і всі в дитинстві, мріяв грати в лінії атаки, забивати голи. Тому, коли тренери в групах підготовки попервах ставили мене правим оборонцем, то навіть десь глибоко в душі, бувало, ображався. Згодом освоївся на місці правого хавбека. Та найбільше сподобалося діяти на позиції опорного хава, куди мене перевів тренер Степан Дзюник. Саме тут грати цікаво, бо всі напрямки атакувальних дій команди проходять через тебе. Остаточно правим півоборонцем я став у Надвірній, завдячуючи наставнику Євгенові Ручкану. Хоча в ямницькому «Цементнику» доводилося діяти і зліва, причому, як в обороні, так і в півзахисті, а траплялося навіть і в нападі. Не суттєво мої функції змінювалися і надалі, в інших колективах. Хіба що в «Енергетику» починав звично на правому краю, а згодом переграв мало не на всіх позиціях в обороні та в середній ланці. Вважаю, що нічого поганого в подібному своєрідному універсалізмі немає. Радше навпаки, користі від цього більше, як для самого гравця, так і для потреб команди.
— Після Надвірної була Ямниця…
— Не одразу. Спочатку волею долі я опинився в Росії, де упродовж півроку грав за іркутський міні-футбольний клуб «Шахтар». Після повернення в рідні краї трапилася нагода виступати вже в іншому футзальному колективі — «Казино-36». Шкода, що з певних причин цей проект проіснував нетривалий період. За потенціалом та команда мала сягнути вагомих перемог. Після того, як «Казино-36» не стало, його тренер Ігор Гогіль і запросив мене до «Цементника».
— Як гралося тобі в Ямниці?
— То направду був найкращий мій час в аматорському футболі. Нарешті прийшли перші серйозні успіхи. В 2006-му з «Цементником» заволодів одразу усіма обласними трофеями – кубком, золотими медалями, суперкубком. У нас була на ту пору чудова команда, просто-таки мрія. Результату досягав колектив, де гармонійно було поєднано сплав досвіду і молодості. Поряд із досвідченими, знаними виконавцями О. Савицьким, А. П’ястою, Р. Русановським, О. Сопківим, В. Салієм, Вол. Ларіним, Б. Шпиркою, Т. Кузиком, В. Хомою, А. Редушком, Р. Шайбаном, до яких на полі попервах бувало долучався сам тренер Ігор Гогіль, грали тоді дещо молодші, але вже достоту вправні футболісти, які встигли заявити про себе – Остап’юк, Віт. Ларін, Царук, Шкварилюк, Пилип’юк, Богів, Шпіляревич, Іваночко та інші. Приємно, що і я в той зоряний час прислужився «Цементнику», приносив користь команді.
З особливою насолодою та ностальгією часто згадую наші протистояння тієї пори з яремчанськими «Карпатами», які ставали центральними в кількох сезонах поспіль. То було знакове суперництво, від таких ігор бажання перемагати щоразу, у всіх турнірах тільки більшало.
— На отій хвилі успіхів невже не хотілося, не мріялося пограти в командах, що були вищими за рангом?
— Таких шансів було кілька ще до ямницького періоду. Ще взимку 2000-го перебував на зборах із друголіговим «Прикарпаттям-2», але так сталося, що не підійшов тренеру Миколі Пристаю. Далі, коли тільки-но створювали «Чорногору», був серед кандидатів, та до першого набору не потрапив. Пізніше, коли грав за «Бескид», а в області було 5 – 6 майстрівських команд другої ліги, кликали в долинський «Нафтовик». Однак, через розбіжності у фінансових питаннях, так і не вдалося досягти згоди. Взимку 2007-го мав шанс закріпитися в складі першолігової чернігівської «Десни», але через травму змушений був повернутися додому. Влітку того ж року надійшла пропозиція від ново відродженого «Прикарпаття». Я вже навіть встиг пройти з тією командою тренувальний збір, але керівництво наче вичікувало. Чекав і я. Скажу так, мені здалося, якби та пропозиція була б серйозною, я без зволікань опинився б у команді, навіть без побоювань, що не заграю, чи не зможу належним чином себе проявити.
— У «Прикарпатті» ти таки опинився, правда, сталося дещо пізніше. Як саме?
— Кажуть, у нас і раніше подібних випадків вистачало: варто було заграти де інде, як одразу згадували, що ти прикарпатець, і повертали додому. Мене ж ніхто не намагався кликати, все сталося скоріше за все всупереч, аніж завдяки, одним словом, запрошення про повернення прийшло не від земляків.
— А яким чином?
— Тоді я вже був гравцем ФК «Княжа» з Щасливого. Наставнику «княжичів» Степанові Матвіїву порадив звернути увагу на мене не хто інший, як наш Ярослав Ватаманюк. Я поїхав на оглядини, зіграв у кількох контрольних іграх, і мене залишили. Той період загалом видався неоднозначним: спочатку в мене все йшло добре, потім на передсезонних зборах травмувався. Природно, втратив час і місце в основі. До того ж змінився тренерський штаб. Матвіїв, так склалося, пішов якраз до «Прикарпаття» і покликав мене за собою. Я відгукнувся з радістю, бо повертався додому.
— Пригадується, прикарпатцям тоді вдався непоганий старт у сезоні 2008/09 років.
— У перші три місяці наче все довкола було до нас прихильне: все ладилося у грі, був результат, виконувалися фінансові зобов’язання, тренеру довіряло клубне керівництво. Коли ж почалися грошові негаразди…
— А як оцінюєш той період для себе особисто?
— Як один із кращих. Команда мала поставлену гру. Я постійно грав у складі. В нас формувався непоганий ігровий ансамбль та й колектив також. До того ж, то була моя перша команда такого серйозного рівня – першої ліги.
— Через що стався перехід до «Енергетика»?
— Після Степана Матвіїва з «Прикарпаттям» півроку, здається, працював Микола Пристай. Він також довго не затримався тут. Переходячи до Бурштина, Микола Семенович запропонував продовжити нашу співпрацю.
— Бурштинський відрізок у твоїй професійній кар’єрі наразі є найтривалішим. А чим він був примітний?
— В плані особливих здобутків чи титулів – нічим. Але тут інше. Хоча команда та переважно вела боротьбу за виживання, але, попри все, атмосфера в ній була надзвичайною, підбирався хороший колектив. Об’єктивно в «Енергетика» не було можливостей, щоб ставити серйозні завдання та їх вирішувати. В Бурштині я вдосконалювався як гравець, може навіть продовжував прогресувати.
— Від цієї теми нам нікуди не подітися: «Княжа», «Прикарпаття», «Енергетик»…
— Та й інші також, навіть обласні… Натяк цілком зрозумілий. Не знаю, наскільки я правий, але говоритиму так. Державі вже давно не до футболу. Зараз це — в основному справа рук меценатів, а в глибинці, так і взагалі одиниць. Переконаний, тут майже все залежить від того, наскільки перші особи на місцях, до того ж на різних рівнях, та спортивні посадовці зацікавлені в розвитку футболу. Конкретно у нас тут все бачиться мені саме так. І щоб там не говорили про щось інше – умови, можливості, економічний потенціал… Це, припускаю, важливо, але більше скидається на відмовки.
— Поясни, чому?
— Як то кажуть: хто не хоче робити, той шукає причини, а хто бажає – засоби. У Тернополі також немає потужної промисловості та умови схожі з нашими, але футбол зуміли відродити, зі стадіоном зробили повний порядок. До того ж знаходять можливості утримувати на профі-рівні одразу дві команди. Чого для подібного не вистачає нам? Мені особисто не віриться і досі, що Франківськ уже стільки залишається без професійного футболу.
— До речі, про Тернопіль. Якими футбольними вітрами тебе туди занесло?
— Трапилася можливість продовжувати виступати на високому рівні. А це важливо – залишатися на видноті в професійному футболі. До того ж зовсім поруч із домівкою, та й переходив туди я не один, а з хлопцями – колишніми бурштинцями. В «Ниві» були створені й запропоновані непогані умови задля вирішення серйозних турнірних завдань. Їх команда того сезону, врешті-решт, виконала, хоча своїм становищем там я залишився не повністю задоволений. Найчастіше не знаходив порозуміння з наставником. Здавалося, він мені не довіряв. До всього іншого додалася травма, два місяці лікування…
— Коли не заперечуєш, почнемо поволі узагальнювати. У футбольному повсякденні трапляються різні періоди. Які вирізняєш для себе?
— Найкращий, на жаль, був нетривалим. Це той, що якраз припав на час виступів за «Прикарпаття». Було величезне бажання грати, були створені всі умови, щоб прогресувати в ігровому плані. А з протилежного – останні півроку, проведені в Тернополі.
— За чим особливо доводиться шкодувати?
— З футбольного вже точно ні за чим. Якось звик, що все, що не робиться, – на краще. А точити себе щоразу припущеннями на кшталт: «Ось якби…» не варто, і шкідливо, мабуть (усміхається).
— Чи є у твоїй біографії найпам’ятніший матч?
— Ще коли виступав за «Цементник», грали проти «Бескида». За рахунку 2:2 у доданий час мені вдалося забити переможний м’яч. Емоції тоді переповнювали…
— Вибач, через те, що забив своїй колишній команді?
— Ні, не тому. В жодному разі. Не пригадаю вже всіх подробиць, але ціна того м’яча, тієї перемоги була надважливою для ямницької команди.
— А чи можеш пояснити своєрідний феномен, або природу саме таких забитих м’ячів?
— Навряд чи хтось із футбольного люду може достеменно пояснити, чому гравцям дуже часто вдається вражати ворота тих колективів, за які колись раніше виступали. Переконаний, у цьому більше чогось містично-магічного, а швидше за все – випадку, аніж звичного бажання комусь щось довести. Хоча і подібне буває досить часто.
— Коли торкнулися вже гольової теми, то поговоримо про твої забиті м’ячі?
— Стосовно результативності, то це не найсильніша моя ігрова чеснота. Може тому, що амплуа дещо інше. У Надвірній я вражав ворота суперників частіше: траплялося, забивав 5 – 7 м’ячів за сезон, а то й більше. Опісля робив це рідше, бо в тих командах, де виступав надалі, було достатньо вправних нападників. Хоча забивати люблю, отримую від цього задоволення.
— А що скажеш про гол, що його забив у матчі-відповіді «Ниви» проти «Одеси» в поєдинку за право виходу до першої ліги?
— Просто опинився там, де потрібно, і вдало замкнув передачу. І більше нічого надзвичайного. Для мене цінність голів у їх важливості й своєчасності, а не в кількості. Це більше для бомбардирів. То був звичайний гол, один із тих, які вивели «Ниву» до першої ліги.
— Навіть ним ти не переконав тренера у своїй потрібності команді?
— Виходить, що так. Але причина не в цьому. Я не звик працювати, коли мені не довіряють. А в Тернополі склалася подібна ситуація.
— Тобі довелося працювати під керівництвом багатьох фахівців. Якими були твої взаємовідносини з наставниками?
— Передусім конструктивно-робочими, а як інакше? Кожен із них дав мені щось важливе і необхідне в плані вдосконалення, становлення чи професійного зростання. У кожного з тренерів була якась суто своя чи-то людська, чи-то суто професіональна фахова родзинка. З-поміж інших виокремлю одразу трьох наставників, під орудою яких поталанило працювати в «Княжі». Трьох, тому що якраз у спільній їхній праці й була необхідна, як на мене, тренерська сила. Мова про тріо Матвіїв – Волосянко – Анненков. Степан Матвіїв, як головний, всю роботу вірно поставив і вміло спрямував у потрібному напрямку. Наш земляк Микола Волосянко, як ніхто інший, міг налаштувати, знайти потрібні слова для кожного та підхід. А Андрій Анненков зарекомендував себе в цій команді однодумців чудовим тактиком, надзвичайно грамотним у цій царині.
— Якби можна було переграти невдалий поєдинок, яким би став твій вибір?
— Невдач вистачало завжди. Прикрих поразок також. Це вже історія. Та коли подібне припускати, то погодився переграти матч «Енергетика» з «Буковиною». У Чернівцях ми тривалий час вели в рахунку. З ніг на голову все перевернулося на 90-й хвилині: ми пропустили один м’яч, а на третій доданій – ще один і поступилися – 1:2. Таке непросто передати словами, а пережити не бажав би нікому.
— А пригадаєш гру, перед якою найбільше хвилювався?
— Дебютний матч за «Прикарпаття» проти «Десни». Хоча грали вдома, все ж хвилювався, як первачок, чи може через те, що грали вдома (0:0 – прим. авт.).
— Хто найсильніший гравець, з яким тобі доводилося виступати в одній команді?
— Я би назвав футболіста, від якого для себе багато взяв. Це – Руслан Мостовий, справжній професіонал, досвідчений, вправний гравець, надзвичайно хороша та порядна людина.
— А в стані тих, кому доводилося протистояти?
— Оскільки я в основному виконую захисні функції, тяжко було діяти проти севастопольця Сергія Кузнецова. Істинний нападник, нестримний у грі, до того ж потужно і впевнено почувається у верховій боротьбі.
— Хто з гравців був взірцем для Віктора Данищука?
— Першими, на кого я почав рівнятися в дитинстві, були Богдан Шпирка і Роман Шайбан, з якими мешкали в одному мікрорайоні. Хлопці були старшими за мене, вже серйозно займалися футболом. Найяскравіше враження на мене справила свого часу гра голландця Марко Ван Бастена. Тривалий час він залишався для мене кумиром. Саме тому я тривалий час обирав для себе 12-й номер, під яким виступав голландець. Час, звісно, змінює героїв – сьогодні я отримую насолоду від майстерності Мессі. Серед місцевих гравців та команд симпатизував «Прикарпаттю» зразка 90-х років, не пропускав жодного матчу, коли команда виступала у вищій лізі. Дуже прагнув бути схожим на наших тодішніх зірок – братів Юрченків, Ватаманюка, Турянського, Григорчука…
— Як гадаєш, чого тобі ще не вдалося досягнути у футболі?
— На сьогодні я ще сповна, вважаю, не реалізувався як футболіст. Хочеться ще пограти на професійному рівні, вирішувати з командою серйозні завдання. Тому зараз роблю все, щоб цього досягти: підтримую форму, веду здоровий спосіб життя. Пробіжки і ранкова зарядка – це незмінні мої ритуали. Також ретельно стежу за вагою.
— Яким є Данищук поза футболом, як проводиш вільний час?
— Надаю перевагу активному відпочинку – люблю пограти у великий теніс, покататися на ковзанах, лижах чи просто на велосипеді, із задоволенням подорожую. Серед домашніх захоплень – фільми, комп’ютер, а коли це набридає, просто спілкуюся з друзями-футболістами Андрієм Яворським, Юрком Пилип’юком, Петром Ковальчуком, з яким через відстень бачимося рідко, та іншими.
— І наостанок, про що тобі мріється?
— Як на мене, мрія – це та ж мета. Та ціль, до якої наполегливо йдеш, докладаєш зусиль, робиш усе, щоб вона втілилася. Щось, буває, збувається, а щось, навпаки – не вдається. Але не нарікаю на життя. Вже створив сім’ю, маю чудову дружину. Для такого «кочівника», як я, це дуже важливо, щоб, повертаючись додому, ти знав, що на тебе завжди чекають, тобі завжди раді. А ще в житті післяфутбольному хотів би мати гідну роботу. Не відмовився б у майбутньому стати тренером і розпочати працю на цій ниві роботою з дітьми. Одним словом, прагну залишатися у футболі.

Джерело